З англійської “лузер” — це просто невдаха. Таке новомодне словечко зі сленгу сучасних тінейджерів, мабуть якнайкраще пришпилюється до дуже багатьох представників т. зв. технічної та творчої інтелігенції випуску 70-80-х рр. ХХ ст. Їх попередники — “шестидесятники”, встигли якось проявити себе під час “відлиги”, а потім і у дисидентстві — їх наступники непогано чуються в сферах маркетингу, марчендайзингу, піару та шоу-бізнесу. Лише більшість з покоління, яке мимовільно потрапило поміж зубці шестірень т. зв. “часу перемін”— викинулись на маргінес історії, як кити на берег.
Виховані в “суспільстві рівних можливостей” на принципах “людина людині — брат”, невдахи якось несподівано і відразу ж опинились в “суспільстві вільних можливостей” з принципами “людина людині — вовк”. Якщо у першому випадку соціум ліпив з людини “суб’єкт зграї” з колективною мораллю і свідомістю, по типу мурашиної, то у другому — “зграю суб’єктів” з замашками “павуків в банці”. Делікатна душа середньопересічного радянського інтелігента ніколи не чулась комфортно в жодній з цих “екологічних ніш” …
Чи може нормальна і порядна людина безперешкодно (особливо для душі) змінювати значення своїх базових переконань, принципів і уподобань на протилежні, в залежності від макроекономічної кон’юктури чи на догоду пертурбаціям “політичної погоди”? Одні кажуть, що виживають лише ті, хто пристосовується — інші вважають, що зрадивши принципи один раз, нескладно це зробити і вдруге. Ті, що за один день поміняли свої значки з червоних на жовто-блакитні, невдовзі на блакитно-білі і врешті решт безпроблемно на помаранчеві — як не тонули, так і безперешкодно плаватимуть на поверхні соціального океану ще довго. Їх хоча лише кілька відсотків у суспільстві, зате галасу, метушні та смороду на усі 99%. З такими усе зрозуміло…
А от “лузер” під час “зміни епох” не розкрадав державного майна, не перебігав з партії в партію, не писав доносів, а потім їх не палив, не організовував фінансових пірамід і не ховався в котрійсь з близькосхідних країн, не зраджував ідеалів і не знищував соратників. Він не встиг стати членом, кандидатом, учасником, співучасником, пільговиком чи депутатом, бо не встиг зорієнтуватись, що вчорашні чесноти стали сучасними вадами, а один рік життя в “часи перемін” — кармічно прирівнюється мінімум до трьох, правда на небесах… Радянська освіта, хоч і давала немало знань, проте не вчила мислити хитродупо.
Рефлексії лузера.
Ще 20 років тому (80-роки ХХ ст) пересічний радянський громадянин міг довідатись про соціальне розшарування хіба що з рубрик “Два світи, два способи життя!” або з підручника з історії КПСС, адже в країні рівних можливостей були на практиці невідомими терміни “олігарх” чи “злидар”, “магнат” чи “бомж”. Зате сьогоднішній безробітний, колишній “головний спеціаліст НДІ” з червоним дипломом, збираючи порожні пляшки на смітниках, безуспішно намагається відповісти на єдине запитання “як у начебто правовій і цивілізованій державі за 15 років стати офіційним “півторамільярдером” (кожен рік=$100.000.000 “заробітку), якщо стартували усі приблизно однаково забезпеченими, а держмайно — спільне?”.
“Лузер” чомусь не захлинається від гордості, дізнавшись з газетного уривка, що аж троє його найроботящіших (!) “земляків” увійшли у список найбагатших людей планети 2005 року, бо не розуміє яким чином люди з однаковими біографіями, вихованням, освітою, матеріальними статками за якихсь півтора десятки років стали відрізнятись одне від одного, як іншопланетяни з різних Галактик — адже не подібні вони на геніальних?.. Він крутить в руках свою частку — приватизаційний сертифікат — папірець, який дорівнював колись ціні пляшки горілки. Перетворивши його в акції якогось розграбованого “поважними людьми” заводу, можна було б отримувати законний річний дохід — кілька гривень річних, а тепер це — розцяцькований непотріб…
Усі ті анекдоти про мільйонера, який починав кар’єру, продаючи помиті яблука (він так би і мив їх донині, якби не померла тітка і не залишила спадщини), не смішать інженера-бомжа, бо його рука тягнеться до віртуального пістолета, коли він бачить на екрані телевізора тих колишніх завгоспів, міняйл, комсомольців, холуїв, аферистів, зятів і “стукачів” у фраках на “ярмарках марнославства” у держпалацах. Він не заздрить, просто вперто хоче зрозуміти: “Що зробив не так?!”
Адже коли т.зв. “перестройка” викинула вищезгаданого інженера за межі звиклого існування, то він абсолютно не опускав рук і крутився, як міг — “човникував” у Польщу, працював у будівельному кооперативі, торгував на базарі бананами та рибою, виконував проектні роботи для автомобільної корпорації і навіть вважав себе забезпеченою людиною, заробляючи пару сотень доларів в місяць, коли зарплата службовця чи робітника рівнялась у той час $15-20 — і в результаті опинився на узбіччі, не витримавши перманентних інфляцій, девальвацій, новацій, виборів і поборів…
Зрештою “лузер” вже потроху почав миритись із своїм становищем, бо збагнув, що йому нічого робити в світі супервайзерів з марчендайзингу, маркетологів з шопінгу, ділерів з лізінгу і бізнес-вумен зі стрип-барів (та і професійна орієнтація на помийці кардинально помінялась), амбіції та мрії поволі покидають його. Допиваючи чиєсь пиво у знайденій пляшці, колишній інтелігент востаннє запитує себе: “Ну ЩО я робив неправильно — чесно сплачуючи податки, намагаючись створити продукцію і навіть принижуючись до торгівлі нею? Може я ідіот, що закінчував інститут, відмінно вчився, не порушував кримінального законодавства і хотів прогодувати сім’ю на своїй батьківщині?..” Але треба квапитись, щоб встигнути здати пару кілограмів макулатури та поставити на отримані копійки ставочку в букмекерській конторі — а раптом пофартить!..
Лузер — потенційний революціонер…
Проблема “лузерів”, або “ескейперів”, яка гостро постала в Україні з середини 90-х років ХХ ст., набула актуальності в капіталістичному світі набагато раніше, ще в 60-і. Буржуазні і радянські вчені ще тоді намагались зрозуміти причину появи значного прошарку людей, які відмовлялись виконувати нав’язувану постіндустріальним суспільством роль маріонеток в безжально-налагодженому конвеєрі і назавжди розчинялись в маргінальних середовишах “андеграунду” чи котроїсь з чисельних тоталітарних сект. Така форма несвідомого протесту позбавляла суспільство якісних членів, адже туди “відходили” переважно досить освічені особистості і чутливі натури…
“Середньопересічна людина буржуазного суспільства на досвіді переконується в жорсткій залежності від пануючих економічних і політичних сил… Вона намагається уявити очевидну роздвоєність між фактом і надією, як результат тимчасової слабкості, непослідовності, якогось неталану. Однак неможливість досягти бажаного результату… стає причиною гострих і нестерпних переживань… Індивід сходить з дороги споживацької гонки… проявляє байдужість до власної ділової кар’єри, стоїчно переносить удари долі, навмисне вибравши долю невдахи... ” — писав ще в кінці 70-х радянський соціолог д.ф.н. Гурєвич.
Пізньорадянський період, хоча соціальні протиріччя були тоді досить розмитими, все одно породив в СРСР прошарок “дисидентів” і творчу “субкультуру”, які з часом таки підточили підгрунтя більшовицької імперії і завалили монстра. Адже це якраз критична кількість інтелігентних “лузерів” стає рушійною силою при виникненні усіляких революцій, заколотів і заворушень, бо конфлікт між особистістю і невірно влаштованим суспільством постійно ініціює створення незадоволених груп, які відмовляються від нав’язуваних правил гри і поступово створюють інші, свої…
Епілог
Добре китайцям — з’їдять чашечку рису і далі шмалять по “шляху Дао”, непогано і буддистам з їх відмовою від бажань, а от малопрактикуючому уніату і дискваліфікованому інженеру нема щастя на цьому світі, бо так йому з того всього хочеться випити, що аж нема де переночувати…
© Юрій ПЕРЕТЯТКО, 2005